Як склалася доля Шарбат Гули – знаменитої дівчини з обкладинки National Geographic
Напевно ви хоч раз бачили фото з обкладинки журналу National Geographic за червень 1985 року — на ній був портрет 12-річної афганської дівчинки із зеленими очима. Усі захоплювалися роботою фотографа, але мало хто думав про долю героїні знімку. Вперше її ім’я стало відомим лише через 17 років після публікації — Шарбат Гула.
Пуштуни – іранський народ, домінуючий етнос Афганістану. Вони спілкуються мовою пушту і дотримуються родоплемінних відносин. Займаються здебільшого землеробством та скотарством. Кажуть, пуштунів можна впізнати по злому погляду. “Вони живуть у мирі тільки тоді, коли перебувають у стані війни”, – писали в National Geographic.
Приблизно у жовтні 1972 року (точна дата невідома) на сході Афганістану в провінції Нангархар у бідній родині народилася темноволоса дівчинка з очима кольору морської хвилі. Батьки дали їй ім’я Шарбат Гула, що у перекладі означає «квітковий шербет». Це ім’я, на думку батьків, мало наділити дівчинку особливою силою та чудовою долею.
Але ім’я не дало особливого щастя. У 1979 році почалася Афганська війна. За кілька років військові знищили село, де жила родина Шарбат. Батьки дівчинки загинули, а сама Шарбат зуміла втекти разом із бабусею, братами та сестрами. Укриття вони знайшли у таборі біженців Насір-Баг на кордоні з Пакистаном.
Там люди починали жити наново. Дорослі об’єднувалися в нові громади та шукали собі заняття. Діти ходили до школи, яка була звичайним наметом.
Туди і приїхав фотограф National Geographic, який домовився з місцевою вчителькою, що зробить кілька знімків дітей. Вперше зіткнувшись поглядом з Ґулою, він був зачарований кольором її очей. Заради єдиної фотографії Стіву Маккаррі довелося порушити всі заборони. Він умовив вчительку початкової школи залишити їх з дівчинкою самих у приміщенні (а пуштункам категорично заборонено знаходитися наодинці з чоловіком), а саму Шарбат — приспустити паранджу. Так і з’явився цей кадр.
Незважаючи на те, що зовнішність дівчинки дуже вразила фотографа, Маккаррі не покладав особливих надій на знімок: «Я не думав, що фотографія дівчини відрізнятиметься від усього, що я зняв того дня». Він навіть не хотів віддавати цю фотографію National Geographic, бо вважав її «досить важкою». Але таки вирішив ризикнути.
1985 року портрет невідомої афганської дівчини з’явився на обкладинці. За лічені дні він став неймовірно популярним та облетів увесь світ.
Ця обкладинка стала іконою для фотожурналістів. А сам знімок перетворився на символ афганського конфлікту та тяжкого становища біженців у всьому світі. Але вся популярність і численні премії дісталися Стіву Маккаррі, а Шарбат не отримала нічого. Адже фотограф навіть не знав її імені.
Тому в 2002 році Стів разом зі своєю командою вирішив повернутися в місце, де був розташований табір. Він хотів знайти афганську дівчинку. Все, що йому було відомо: їй має бути близько 30 років, і вона має зелені очі.
Він приїхав до табору біженців, що ще існував, недалеко від міста Пешавар і показував усім фото з обкладинки. Десятки людей розводили руками. Лише одна жінка впізнала дівчинку з фотографії та підказала фотографу її адресу. Приїхавши туди, він побачив зовсім іншу дівчину на ім’я Алам Бібі. Та жінка помилилась.
Але виявилося, що Алам знала Ґулу: вони багато спілкувалися у дитинстві. Тож дівчина підказала, де фотограф може її знайти. Шлях зайняв три дні. Прибувши за адресою, він зіткнувся з жінкою. І одразу зрозумів: це вона.
Її погляд більше не висловлював надії та сили. Він був злий і холодний. Вираз обличчя здавався дуже спокійним. Їй було заборонено посміхатися чоловікові, з яким вона не одружена. Обличчя було вкрите зморшками, в руки начебто в’ївся бруд. Вона пережила роки страшної війни.
Жінка назвала фотографу своє ім’я та розповіла, як вона жила усі ці роки. Наприкінці 80-х вона вийшла заміж. Їм із чоловіком було важко змиритися з тіснотою табору та необхідністю підкорятися людям не з їхнього племені, тому вони повернулися на батьківщину. А там знову нове життя. Гола земля, де треба заново вирощувати урожай, якось давати раду з посухою. Там не можна звернутися до лікаря чи сходити до магазину. Її брат Кашар Хан у розмові з Маккаррі сказав: «Шарбат Гула не знала жодного щасливого дня, окрім весілля».
У шлюбі у Шарбат народилося четверо дітей. Молодша дитина не прожила й року. Незважаючи на всі труднощі, у неї збереглися добрі стосунки із чоловіком. Щоправда, жили вони окремо. Рахмат Ґюль працював пекарем у Пешаварі (Пакистан). Забруднене міське повітря провокувало у Шарбат напади астми, тому вона залишалася на селі. На запитання фотографа про те, як їй вдалося вижити, жінка відповіла: це була воля Бога.
До тридцяти років Шарбат Гула не вміла читати чи писати. Кожен її день був схожий на інший: вона вставала зі сходом сонця та молилася. Потім йшла до струмка, щоби набрати прісної води на весь день. Далі готувала, прала, прибирала, займалася дітьми. До речі, до зустрічі зі Стівом вона ніколи не бачила тієї своєї дитячої фотографії. Тому навіть не могла припустити думки, що про неї знає весь світ.
2012 року чоловік Шарбат помер від гепатиту. Жінка залишилася в Пешаварі одна з трьома дітьми та без грошей. Вона дістала собі фальшивий паспорт і жила за ним, доки у 2016 році її не звинуватили у незаконному проживанні. Більше того, працівники державних служб впізнали дівчинку з обкладинки, тож Шарбат звинуватили ще й у підробці документів. Вона була заарештована. Їй загрожувало 14 років ув’язнення.
П’ятнадцять днів Шарбат провела за гратами. Вона лежала у тюремній лікарні, бо теж боролася із гепатитом. Той час, як вона розповіла пізніше в інтерв’ю, був для неї найжахливішим.
Уникнути рішення суду жінці допоміг Стів Маккаррі. Фотограф зчинив шум в інтернеті і зробив Шарбат символом нової боротьби.
Вона стала уособленням долі мільйонів афганських біженців у Пакистані. За неї заступилися десятки активістів.
«Вона є лише однією із сотень тисяч афганців, які стикаються зі зловживаннями з боку пакистанської влади. Звичайно вони змушені повертатися, їхнє майбутнє в Афганістані залишається невизначеним», — писала Патрісія Госсман (дослідник міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch).
Суд пом’якшив вирок, Шарбат Гулу депортували з країни. Вона вирушила до Афганістану, де уряд пообіцяв подбати про них із дітьми. 2017 року жінка отримала там житло.
«Все наше життя було боротьбою з труднощами — то з одного боку, то з іншого. Я мрію спокійно жити у своїй країні, дати гідну освіту дітям, бачити, що вони є щасливими», — говорила жінка.
Нині Шарбат 48 років. Вона мешкає в Афганістані. Вдруге заміж жінка так і не вийшла. Її старша дочка загинула від гепатиту.
В одному з останніх своїх інтерв’ю Шарбат розповіла, що її життя сповнене горя. Але вона хотіла б допомогти іншим афганським дітям уникнути її долі: «Спочатку мені була не до душі та популярність та увага, яку мені принесла моя фотографія. Але тепер, після всього, що я пережила, я зрозуміла, що можу допомагати багатьом людям. Я хотіла б відкрити благодійний фонд чи лікарню для бідних, вдів та сиріт, щоб вони могли там безкоштовно лікуватися. Це честь для мене, я щаслива і дуже цим пишаюся. Єдине, про що я зараз благаю Бога — це про мир у моїй країні».
Коли в неї запитують про ту відому фотографію, жінка завжди відповідає: «Та фотографія принесла мені більше прикрості, ніж щастя. Вона зробила мене знаменитою, але ж вона стала причиною мого арешту».
